Україна у Каннах

13 травня у Каннах стартує міжнародний кінофестиваль. Україна не є частим гостей у його офіційних програмах, проте її появи ще жодного разу не залишались непоміченими. Дві короткометражні картини, які з’являлись на Круазетт, отримали «Золоту пальмову гілку», а «Плем’я», яке стало першим українським конкурсантом на Тижні критики, отримало три із чотирьох можливих призів.

Цікаво прослідкувати і те, як змінювалося сприйняття українського кіно.

Перші фільми та перше «золото»

Вперше український фільм потрапив до конкурсу Каннського кінофесту в 2005 році. Це була короткометражка Ігоря Стрембіцького «Подорожні», яка відразу отримала «Золоту пальмову гілку». Для зйомок свого психологічного фільму за сценарієм Наталки Конончук Стрембіцький обрав незвичайну київську натуру – Будинок ветеранів, в якому доживають століття самотні немолоді актори, психоневрологічний диспансер з його дивним для багатьох устроєм.

«Ми обрали Каннський фестиваль, так, напів жартома, там якраз закінчувався термін приймання заявок. Заповнили аплікаційну форму на сайті фестивалю, а потім надіслали звичайною поштою відеоверсію фільму (на DVD) відбірковій комісії. А потім, в той же день, коли було оголошено офіційний пресреліз фестивалю з усіма учасниками, нам прийшло запрошення електронною поштою», – розповіла ZAXID.NET сценаристка Наталя Конончук.

«Фестивалі – це ще одна нагода сказати світові, що є така країна Україна», – вважає Ігор Стрембіцький.

У 2010 році Україна вперше стала учасницею основного конкурсу завдяки фільму Сергія Лозниці «Щастя моє», який спродюсував український продюсер Олег Кохан. Проте це був російськомовний фільм переважно з російськими акторами, дія якого відбувалась також у російській глибинці. Тоді на прем'єру приїхав міністр культури України Михайло Кулиняк, який до того не бачив фільму. Картина викликала в нього величезне обурення своєю «русофобією». До речі, фільм так і не вийшов у наш прокат.

У тому ж 2010 році на фестивалі відбувся спеціальний показ фільму «Шантрапа» Отара Іоселіані, до створення якого доклали руку як українські продюсери, так і Богдан Ступка, який зіграв одного з героїв стрічки.

У 2011 році український фільм знову перемагає в короткометражному конкурсі. Це – «Крос» Марини Вроди. П’ятнадцятихвилинний фільм є спогадами автора про заняття з фізкультури.

Майдан, Крим, війна

У 2014 році поза конкурсом показали документальний фільм Сергія Лозниці «Майдан». Жодної оцінки автора у фільмі ми не побачимо, лише лаконічні титри коротко і нейтрально резюмують факти й позначають дати, розділяючи картину на структурні розділи.

«Це була насамперед антирадянська революція. Зрозуміло, є люди, які ще хочуть продовжувати жити так, як жили в Радянському Союзі. Ну, наприклад, віддати відповідальність за свою долю “дяді”. Не приймати жодних рішень, продовжувати жити в нечесних умовах життя, непорядних умовах, які у нас були досить довго. І є люди – їх досить багато, які зрозуміли, що їх життя, їх відповідальність, їх доля – в їх руках. Я думаю, що це головна лінія зіткнення. І ще я б хотів сказати, що нічого б такого на сході України не відбулося, якби не було там активної участі Російської Федерації. У тому числі, і інформаційної участі, тому що те, що ми спостерігаємо на російських каналах, в російських ЗМІ, це, звичайно ж, інформаційна війна проти України. Або проти того вибору, який український народ зробив», – розповів Лозниця про свій фільм у Каннах.

У 2014 році в межах Тижня критики показали «Плем'я» Мирослава Слабошпицького – безпрецедентний фільм-експеримент, «німе кіно ХХІ століття», в якому ролі грають глухі непрофесійні актори. Автор відмовляється від звуку, тому глядач не почує жодного слова, адже персонажі користуються мовою жестів, яка, однак, не перекладається озвученням чи субтитрами. «Плем’я» – драматична історія першого кохання глухонімого Сергія, який переходить в 11-й клас інтернату для нечуючих дітей.

«Плем'я»

«Плем'я» стало одним із лише семи повнометражних фільмів, обраних до Тижня критики. Саме «Племенем» Україна вперше була представлена в цьому конкурсі. Після того, як картина отримала у Каннах три із чотирьох можливих нагород, зокрема і Гран-прі, вона стала володарем ще десятків різних нагород і залишається одним із найтитулованіших фільмів України.

У 2017 році в офіційному конкурсі фестивалю взяв участь ігровий фільм Сергія Лозниці «Лагідна». Утім там участь України була міноритарною.

А от фільм «Іній» Шарунаса Бартаса, який взяв участь у програмі «Двотижневик режисерів», є повноцінною копродукцією Литви та України. Його більшу частину знімали саме в нашій країні: трохи у Києві, трохи в Дніпрі, а основну частину – біля лінії фронту, у Карлівці. Одного разу знімальна група навіть потрапила під обстріл. Також у фільмі беруть участь українські військові.

Молоді литовці Рокас та Інга, погоджуються відвести допомогу для української армії з Вільнюса до Києва. Вони не надто добре уявляють, що відбуваються в Україні, проте Рокас дуже хоче розібратись у тому, що таке війна, як би він поводився у цій ситуації. І вони вирішують їхати далі, на Схід.

«”Іній” – це фільм про війну, про боротьбу за незалежність. Його дія відбувається під час війни, проте військові дії в кадрі практично відсутні. Ми бачимо те, що війна залишає за собою, що її супроводжує, що її оточує: залишені людьми зруйновані поселення і міста, люди похилого віку і діти, яким нікуди йти і які більше не хочуть відступати», – розповідає режисер Шарунас Бартас, який додає, що «не буває абстрактної війни, абстрактних ран та смертей, страждають та гинуть реальні люди».

У 2018 році у Тижні критики показали фільм «Гірська жінка на війні» Бенедикта Ерлінґссона, де українська фінансова частка становила майже 12 млн грн із загального кошторису у 2,63 млн євро. Частину картини знімали в Україні, брали у фільмі участь і українські актори. Крім того важливим є український контекст: дівчинка Ніка з Дружківки, яку хоче вдочерити головна героїня, втратила усю родину у ході російсько-української війни.

Головна героїня, 50-річна Халла, живе тихим життям у маленькому містечку в Ісландії. Вона працює диригенткою місцевого хору. А от поза тим Халла є екоактивісткою. Під псевдонімом «Горянка» жінка веде війну з місцевим алюмінієвим заводом. Вона ризикує всім, щоб захистити природу. Проте одного дня в її житті з'являється дівчинка-сирота з України. Перед жінкою постає питання: продовжити свої акції чи удочерити дівчинку, на яку вона так довго чекала?

«Іній»

У 2018 році програму «Особливий погляд» відкривав фільм Сергія Лозниці «Донбас», який у підсумку отримав приз за найкращу режисуру.

Фільм, що розповідає про війну на сході України, складається з 13-ти епізодів, які об’єднує спільний простір. Вони ніби випливають один з одного, створюючи фільм-подорож не лише по фейкових республіках, а й по жанрах. Сам Лозниця називає свій фільм мандрами між комедією абсурду та трагедією абсурду. Він показує реальні історії (в основі кожного епізоду – саме факти, які відбувалися насправді) ніби у кривому дзеркалі. Гротескні кадри змінюються такими, від яких стає просто фізично боляче. Фільм знято у копродукції України, Німеччини, Нідерландів, Франції та Румунії.

Наступного року також в «Особливому погляді» відбулась світова прем’єра фільму Нарімана Алієва «Додому».

«Я навіть уявити не міг, що мою картину будуть показувати в Каннах, і я щасливий, що тут, у залі Дебюссі, звучатиме моя рідна кримськотатарська мова. Мені болить те, що зараз відбувається в Криму, я не можу мовчати про Олега Сенцова і про всіх кримських татар та українців, ув’язнених в Росії через те, що вони борються за збереження своєї нації. Дякую всім за підтримку!», – сказав тоді зі сцени Наріман Алієв.

За формою «Додому» – роуд-муві. Сюжет доволі простий: Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) живе в окупованому Криму. Обидва його сини виїхали до Києва. Старший гине на російсько-українській війні у Пісках. Разом із молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов) батько їде поховати тіло на батьківщині, у Криму. Перед нами – не просто жалобна подорож, сповнена проблем, а історія батька та сина, їхніх стосунків, розбіжностей та безмежної любові. За приватною історією родини постає увесь трагізм загальної ситуації, історія численних втрат.

Також за перемогу у конкурсі короткометражних фільмів змагалася «Анна», зрежисована ізраїльським режисером Декелем Беренсоном. За сюжетом, головна героїня Анна живе на сході України в зоні бойвих дій. Вона – мати-одиначка. Одного разу жінка йде на вечірку з американцями, щоб знайти свою любов. Анну зіграла Світлана Барандіч. Також у фільмі знялись Анастасія Вязовська, Ліна Чернодуб та інші. Стрічку знято українською мовою, зйомки також відбувалися в Україні.

Українське кіно потребує нашої уваги! Онлайн-кінотеатр SWEET.TV пропонує вітчизняні шедеври на будь-який смак. Тут кожен може обрати щось до душі: художні чи документальні фільми, свіженькі серіали або мультфільми для всієї родини. На SWEET.TV є величезна бібліотека відомих українських кінострічок.

У 2021 році у програмі Тиждень критики премію SACD Award отримав фільм «Ольга». Історію про українську спортсменку, яка їде тренуватись до Швейцарії, розповів швейцарський режисер Елі Ґрапп. Ольга, юна гімнастка, розривається між бажанням виступати за Швейцарію, тренуватись там, брати участь у найбільших змаганнях та тривогою за маму-журналістку, яка залишилась у Києві та висвітлює події Майдану.

Головну роль зіграла українська спортсменка Анастасія Будяшкіна з Олімпійського коледжу ім. Івана Піддубного. Над фільмом працювали українські професіонали. Проте України серед країн-виробників немає. «Ольга» була переможцем сумнозвісного 11-го конкурсу кінопроектів Держкіно. Нагадаємо, результати конкурсу, який відбувався у липні 2019 року, з ініціативи тодішнього міністра культури Володимира Бородянського та тодішнього голови профільного комітету Верховної Ради Олександра Ткаченка були переглянуті. Рада зменшила кількість картин, які можуть отримати держфінансування. «Ольга» потрапила в число тих картин, яким відмовили. Проте це не завадило Держкіно говорити про «Ольгу» як про українську картину у Каннах.

У тому ж році у позаконкурсній програмі брав участь документальний проєкт Лозниці «Бабин яр. Контекст». Дві години радянської та німецької кінохроніки, від 1941 до 1966 року, змонтовані, як це притаманно Лозниці, без жодних авторських коментарів. Для режисера важливо, за його словами, дати можливість глядачеві самому проникнути у час, відчути його.

У Каннах глядачі побачили проєкт, знятий на замовлення меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», що не фінансує держава Україна. Натомість до фінансування проєкту залучили, зокрема, приватні гроші з Росії, а арт-директором меморіалу був російський режисер Ілля Хржановський. Проєкт меморіалу (і разом з ним і фільму) від самого початку викликав суттєві застереження та критику у представників наукової спільноти, істориків, громадських та культурних діячів та єврейської громади України. Український громадський діяч та радянський дисидент Йосиф Зісельс назвав його російським «троянським конем», що має на меті показати українців антисемітами та нацистськими колаборантами.

З 2022 та дотепер

Щедрим на добре українське кіно у Каннах став 2022 рік. У програмі «Особливий погляд» показали «Бачення метелика» Максима Наконечного, а у «Двотижневику режисерів» – «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука.

«Бачення метелика» є дебютною повнометражною роботою Максима Наконечного. Сценарій фільму він написав у співавторстві з письменницею та режисеркою Іриною Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин», «Я і Фелікс»). У головній ролі знялась акторка Рита Бурковська, відома зі стрічки «Парфенон» Мантаса Кведаравічюса. В одній із головних ролей з’явилася драматургиня та режисерка Наталка Ворожбит (сценаристка «Кіборгів», сценаристка й режисерка «Поганих доріг»). Стрічка розповідає про звільнену з російського полону аеророзвідницю Лілію з позивним «Метелик», яка намагається пережити свій страшний досвід та повернутись до мирного життя. Головну роль зіграла Ріта Бурковська, яка зараз служить у ЗСУ.

Фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» розповів історію колишнього контрабандиста Памфіра, що повернувся додому з заробітків. Проблеми у родині змусили його знову взятись за старе. «Памфір» – ємоціне, напружене та візуально довершене кіно.

У 2024 році польський режисер Мацек Гамела представив документальний фільм «Звідки Куди». Він особисто проводив евакуацію українців з перших днів повномасштабного вторгнення. У певний момент він вирішив знімати на камеру свої поїздки у мікроавтобусі та розмови з людьми, яких евакуює. За пів року Мацек вивіз в безпечні місця 400 людей, частина з яких стали героями його стрічки.

У 2024 році знову був Лозниця. Його документальну картину «Вторгнення» показали поза конкурсом. Фільм розповідає про те, як повномасштабне вторгнення впливає на життя людей у відносному тилу. Ми бачимо похорон у Києві, весілля в Одесі, роздачу води та їжі у Миколаєві, похорон у Полтаві, рятувальні роботи у Дніпрі, школу неподалік від Авдіївки, похорон на заході України, стрільбища, поїздки волонтерів на фронт, день Незалежності... Доволі довгі фрагменти без жодних коментарів (та навіть зазначень місць, де відбувається дія) є стороннім спостереженням за життям людей.

Над фільмом режисер працював дистанційно, монтуючи надіслані операторами матеріали. Цього року в основному конкурсі бере участь його ігровий фільм «Два прокурори», проте Україну він не представляє.

Натомість у «Двотижневику режисерів» бере участь документальний фільм «Мілітантропос», який створило кінообʼєднання Tabor, а саме режисери Єлизавета Сміт («Школа № 3»), Аліна Горлова («Цей Дощ Ніколи Не Скінчиться») та Семен Мозговий («Історія Зимового Саду»), оператори В’ячеслав Цвєтков («Земля блакитна, ніби апельсин»), Христина Лізогуб, Денис Мельник.

«Мілітантропос»

Також у конкурсі студентських фільмів візьме участь анімація Поліни Піддбуної «Моя бабуся парашутистка», яка представляє німецьку кіношколу. У «Тижні критики» покажуть короткометражку Міли Жлуктенко «Критичне становище». Знятий у Німеччині фільм натхненний подіями життя українського письменника, публіциста, одного з лідерів ОУН, головного редактора мюнхенської газети в еміграції «Український самостійник» Лева Ребета. Його вбив 12 жовтня 1957 року агент КДБ Богдан Сташинський на сходах у будинку на Карлплатц у Мюнхені, де містилась редакція «Українського самостійника». Фільм змальовує долі української діаспори у Німеччині в минулому і сьогоденні. Про це йдеться в описі фільму на сайті фестивалю.

Також уже 13 травня, в день відкриття фестивалю, відбудеться програма «Три фільми для України».

Про усі фільми цьогорічного фестивалю розповідатимемо безпосередньо з місця подій.