Фільм «Оксид» - антиблокбастер

Тішить, що на наших екранах досі є такі стрічки, а не лише пластмасові мультфільми і бойовики, де все літає-стріляє-вибухає.

Фільм «Оксид» (в оригіналі “Powder Blue”) народився точно не під щасливою зіркою. Донедавна його демонстрували на денних сеансах у Кінопалаці. Його практично проігнорували кіномани, оскільки втратили голову від блокбастера «Аватар» і, здається, ні про що інше ніхто не говорить в ці дні, окрім розрекламованих понтів Джеймса Кемерона.

У США «Оксид» не зібрав каси в кінотеатрах, оскільки фільму був присвоєний рейтинг R за часте вживання героями нецензурних слів, а також через наявність відвертих сцен і оголеної натури. Насправді таких епізодів ні більше, ні менше, ніж зазвичай буває в сучасних фільмах. І залишається тільки дивуватись, чому грамотно знятий фільм з цікавим сюжетом і зірковими акторами вийшов в світі одразу на DVD і залишився без уваги широкої аудиторії.

Можливо, вже нікому не потрібні прості і зворушливі історії про життя звичайних людей, і тому всі так прагнуть ефектних масових сцен з руйнаціями і вигадливої комп’ютерної графіки? Продавці у крамницях ще досі захоплено обговорюють нашумілий кілька місяців тому фаталістично страшний і запаморочливо спецефектний «2012». А з приходом у наше місто 3D фільмів душевні драми, зняті в двох кімнатах з трьома акторами, і зовсім зникнуть з поля зору кінотеатралів.

З одного боку, чим може вразити сучасного глядача стрічка «Оксид» маловідомого режисера в’єтнамського походження? Тімоті Лін Бюі змалював переплетені долі чотирьох нещасних людей, яких ось-ось покине остання надія на щось приємне в житті. Кверті працює в похоронній конторі, яку мають закрити через борги, і давно не зустрічається з дівчатами, Роуз працює стриптизеркою, щоб мати гроші на лікування сина, який лежить в комі, Джек вийшов з в’язниці після 25 років ув’язнення і намагається сказати Роуз щось важливе, Чарлі шукає когось, хто його вб’є, бо після загибелі дружини він не може жити. Є ще власник стрип-клубу, якого зіграв Патрік Свейзі, і ця роль стала останньою в його житті.

Прийом паралельних сюжетних ліній, які хитро пов’язані між собою, вже використовували у багатьох фільмах: «Сука-любов», «21 грам» і «Вавилон» Алехандро Ґонсалеса Іньяріту, «Магнолія» Пола Томаса Андерсона, «Зіткнення» Пола Хаґґіса, «На іншому боці» Фатіха Акіна… Всі ці фільми справді схожі між собою, їх об’єднують теми самотності в великому місті, смертельної хвороби або втрати близької людини, а герої часто є шахраями чи наркоманами. Типовими є також сцени, коли персонаж перебуває в кризовій ситуації повного розпачу, зневіри і ненависті до себе, на межі самогубства або в глибокій депресії, але в фіналі всі завжди знаходять, як мінімум, нове життя і бажання почати все з нуля і, як максимум, справжнє кохання, яке, як завжди, виявляється, було під носом. Стільки фільмів вчать нас трохи пригальмувати, адже справжнє щастя так легко проґавити, іноді воно прослизає за мить до або мить після… Всі ці режисери фільмів з пафосними назвами і гіперлінкованими історіями про долі й збіги дуже серйозно і, на жаль, без жодної іронії розповідають про те, що наше життя повністю залежить від випадковостей, і саме часто є випадковістю.

Це все перевірений рецепт, який зазвичай спрацьовує, і глядач розчулено плаче, коли звучить фінальна пісня. Все правильно, якби не було так передбачливо і так по-американськи добротно зроблено, з холодним розрахунком і трагічною, але справедливою розв’язкою.

Дія фільму «Оксид» відбувається у Святвечір і це ще один штамп, яким голлівудські режисери діють на нерви сентиментальних глядачів. Герой Патріка Свейзі змушує стриптизерку Скарлет виходити на сцену у Святвечір, а не бути зі своїм сином в лікарні, адже, за його словами, «зараз в залі стільки самотніх людей, яким нікуди подітись на Різдво і всі вони хочуть трохи любові…» І справді, якщо й є щось, що приковує увагу в «Оксиді» і відрізняє від багатьох інших фільмів, то це Джесіка Біл, яка неперевершено танцює стриптиз. Усе виглядає так професійно і майстерно, аж думається, що на репетицію цих сцен акторка витратила найбільше часу. Все решта, включно з фіналом, коли в Лос-Анджелесі падає синій сніг, щось і звідкись нагадує. Але, наприклад, у «Магнолії» в фіналі з неба падали жаби…

Тож залишається вибір: або повірити в страждання героїв, не здатних навести лад в своєму житті, й поспівчувати їхнім проблемам, або не піддаватись математичним схемам, які працюють на те, щоб довести глядача до сліз катарсису. Адже коли чогось забагато, то воно втрачає смак. І хто тепер по-справжньому може співчувати, дивлячись сцени дітей, які помирають в комі, чи ідіотських автокатастроф, в яких гине кохана людина, коли цього вже було так багато у фільмах, що вже просто починається роздратування від перенасичення.

Та все-таки тішить те, що на наших екранах досі є такі стрічки, а не лише пластмасові мультфільми і бойовики, де все літає-стріляє-вибухає. А найголовніше те, що в цих фільмів є глядачі, які не прагнуть роздмуханих комп’ютерних видовищ і готові заплющити очі на безмежність цитування і плагіату, повірити в чудеса і випадковості, які без дозволу приходять в наші життя, щоб іноді кардинально їх змінити. Часом треба просто не чинити спротив.